За роки своєї практики я дедалі частіше помічаю одну річ. Більшість людей приходять не тому, що не мають відповідей. Вони приходять тому, що перестали довіряти власним відповідям.

І щоразу мене дивує майже одна й та сама картина. Під час розмови людина нерідко сама вимовляє відповідь, яку так довго шукала. Вона звучить у випадковій фразі, проявляється в інтонації, народжується після довгої паузи. Іноді її навіть раніше помічає тіло, ніж свідомість.

Але майже одразу з’являється сумнів: «Може, я помиляюся», «Напевно, це несерйозно», «Так не буває», «Я, мабуть, усе вигадую». І в цей момент людина починає сумніватися не тому, що відповіді немає. Вона починає сумніватися тому, що більше не довіряє собі.

Чим довше я працюю, тим частіше переконуюся: проблема рідко буває у відсутності ясності. Значно частіше вона полягає у втраті довіри до тієї ясності, яка вже є.

Ми не народжуємося без довіри до себе

За роки життя і роботи я ще жодного разу не бачила маленької дитини, яка б сумнівалася, чи правильно їй зараз холодно. Або запитувала дозволу відчувати цікавість. Чи пояснювала собі, що не варто боятися.

Коли дитині холодно, вона не сумнівається у своєму відчутті. Коли страшно – не переконує себе, що «не варто перебільшувати». Коли цікаво — тягнеться досліджувати. Коли не хоче їсти – не думає, чи достатньо вагома це причина. Вона просто знає, що з нею зараз відбувається. Не тому, що знає про себе все. А тому, що поки ще звикла собі довіряти.

Здатність чути себе – не навичка, яку потрібно створити. Це природна здатність, із якою ми приходимо у світ. Тому довіру до себе не потрібно вчитися будувати з нуля. Її можна поступово повертати.

Ми не перестаємо довіряти собі за один день

Людина майже ніколи не прокидається одного ранку з думкою: «Від сьогодні я більше не довірятиму собі». Так майже не буває. Це відбувається дуже тихо. Дуже поступово.

У нашому житті з’являються інші голоси. Батьки. Учителі. Друзі. Колеги. Суспільство. І майже кожен із них щось знає про те, як буде правильно.

«Так надійніше.»

«Так роблять усі.»

«Будь реалістом.»

«Не вигадуй.»

«Ти ще пошкодуєш.»

Я не бачу в цих словах злого наміру. Дуже часто вони народжуються з любові, турботи або бажання захистити. Але поступово ми звикаємо більше довіряти зовнішнім голосам, ніж власним відчуттям.

Саме слово «звикаємо» для мене тут дуже важливе. Воно нікого не звинувачує. Не говорить про слабкість чи помилку. Воно лише описує процес, який майже непомітно відбувається з багатьма з нас. І настає момент, коли одного дня людина каже: «Я вже не знаю, чого хочу».

Хоча правда може бути зовсім іншою.

Вона знає.

Просто перестала вірити, що її відповідь теж має право бути правильною.

Ми рідко втрачаємо себе

Після багатьох коучингових сесій зі мною залишається одна й та сама думка. Ми значно рідше живемо без відповідей, ніж нам здається. Частіше ми живемо без довіри до власних відповідей.

Саме тому на коучингових зустрічах ми не намагаємося якомога швидше знайти правильну відповідь. Спочатку важливо допомогти людині почути власну, дозволити їй прозвучати вголос, відчути її не лише головою, а й тілом. А потім поступово зміцнювати довіру до неї, щоб на неї можна було спиратися вже не лише під час розмови, а й у власних рішеннях і діях.

Внутрішній голос ніколи й не зникав. Він просто надто довго звучав тихіше за всі інші. І якщо це справді так, тоді виникає зовсім інше запитання. Не «де знайти правильну відповідь?» А «як знову почути свою і навчитися їй довіряти?» Саме про це ми поговоримо в наступній статті.