Чи помічаєте ви іноді стан, коли нічого не хочеться – наче з головою накриває апатія, байдужість, безнадія? Ми можемо називати це емоційним вигоранням, шукати в інтернеті різні пояснення і намагатися зрозуміти, що з нами відбувається. Цей стан може підсилюватись і провокуватись різними подіями, але важливо бачити і те, що може створювати основу для цього – звичку бути жорсткими і критичними щодо себе. Знайомо? Пропоную подосліджувати і краще зрозуміти цей процес.

У нашому суспільстві зазвичай заохочується висока вимогливість і спрямованість на результат – пам’ятаєте свої перші згадки про очікування від своїх батьків і свої почуття в зв’язку з цим?

Будемо чесними – декому з нас у дитинстві не вистачало тієї уваги, підтримки й поваги, яку хотілося б отримувати – наші батьки приносили у батьківство свій досвід, який здобули самі. Тому часто наші перші згадки про досягнення і результати пов’язані з тривогою про те, чи зможемо ми їх отримати і віднайти схвалення. І не завжди ми вдало досягали чогось, що потрібно було для наших дорослих – але ми навчилися ставити оте ТРЕБА на перше місце, і бувало так, що за цим для нашого ХОЧУ місця не вистачало..

Для дитини підтримка, прийняття і схвалення є важливими складовими, які формують позитивне бачення себе і світу і зміцнюють внутрішню опору. Тому, щоб отримати бажане, діти ставлять потреби близьких вище за свої. Зростаючи, ми «забираємо» з собою той спосіб стосунків із світом, якому навчилися раніше. І починаємо вже самі від себе вимагати результатів і оцінювати їх, часом жорстко критикуючи самих себе і забуваючи про самопідтримку і добре ставлення – те, чому недостатньо навчилися до цих пір. Не помічаючи цього, поволі заганяємо себе в глухий кут зобов’язань і очікувань, яких з часом стає все більше і все важче – і тоді оте ТРЕБА стає основним стимулом нашого життя і розвитку, а голос ХОЧУ звучить все тихше. І тоді всередині стає сумно і пусто, наче звідти пішов хтось важливий.. Наче взагалі вся наша цінність для інших і для себе починає вміщуватись в отой результат, який ТРЕБА.. для когось, для інших.. А собі наче не залишається або відкладається на потім.. І тоді поступово зникає внутрішня енергія, сила і драйв, і на це опустіле місце непомітно і підступно просочується невидимим фоном апатія і її супутниця – безнадія..

Психологи називають це синдромом відкладеного життя – коли сьогодення постійно приноситься в жертву тому майбутньому моменту, коли вже можна буде.

То що ж тоді з цим робити? Де знаходити оті пазлики себе, які містять доступ до енергії і внутрішніх сил? Перший крок – це помітити цей процес, що відбувається і повернути фокус уваги до себе. Так, зараз тут набіжать внутрішні радники і звинувачувачі – і вони будуть говорити знайомими словами – що то егоїзм, що не на часі, що треба бути хорошим і зручним, що інші потребують більше…

Але правда лежить десь посередині між ТРЕБА і ХОЧУ. Бо дійсно, у дорослому житті неможливо керуватися лише своїми «хочу». У нас є відповідальність, зобов’язання, інші люди, обставини. Але так само неможливо постійно жити, витискаючи себе через одне лише «треба» – просто в другому випадку наслідки приходять пізніше і часто спочатку непомітно.

Єдина людина, з якою ми 24/7 це ми самі. І тому вчитися бути з собою у добрих, уважних і чесних стосунках — не егоїзм, а важлива частина дорослості. Знаходити здоровий баланс між власними бажаннями і тими зобов’язаннями, які беремо на себе – наше завдання.

Ми живемо в час, коли відкласти себе на потім особливо легко – коли стане спокійніше і закінчиться війна, коли буде більше сил, грошей, безпеки, визначеності.

Це «потім» настільки міцно входить у наше життя, що ми перестаємо помічати, що ЖИТТЯ все одно відбувається ЗАРАЗ. І на щось в ньому ми не можемо вплинути, але є те, що нам підвладне – щось, що ми можемо почати помічати і вибирати. І тоді починаються зміни)

Отож, варто часом зупинятися й запитувати себе: «А що тут про мене? Чого ХОЧУ Я?».